Складнощі адаптації та дитяча вдячність — відверто про роботу соцпрацівника під час війни

У Європі та США бути соціальним працівником досить вигідно і престижно. Однак Україна тільки починає долати стереотипи, які склалися в цій сфері. Важливо розуміти, що соціальний працівник не замінює психолога, соціолога чи педагога. Але водночас усі ці фахівці не можуть замінити соціального працівника. Соціальна робота має ще одну ключову особливість – вона включає в себе елементи різних професій.

Особливо затребуваною ця професія стала під час повномасштабної війни. Безліч людей потребує допомоги та підтримки, яку, зокрема, соцпрацівники намагаються безперебійно надавати.

Завідувачка організаційно-масового відділу Центру науково-технічної творчості "Сфера" Світлана Петренко в інтерв’ю Pro Гроші розповіла, як змінилась її робота під час війни, наскільки складно працювати з дітьми та що надихає рухатись далі.

Далі розповідь ведеться від першої особи.

Зміна вектору роботи Центру

Центр працював буквально з перших днів війни. У нас було укриття, до нас приходили різні люди – і працівники, і ті, хто був поруч і міг дістатися.

Більшість працівників були в Центрі і вдень, і вночі, працювали постійно і координували роботу з директором, який теж був там завжди. Тобто, в плані адміністративної роботи самого Центру – вона була кожного дня. Навчальна ж почалася пізніше.

У перші дні насамперед допомагали з розміщенням в укриттях, оскільки було дуже багато людей, потрібно було готувати додаткові місця. Потім почалась більш волонтерська робота. У нас був зв'язок з деякими підрозділами наших військових, і ми почали їм допомагати – збирали різний теплий одяг, ліки, інші мінімальні необхідні речі.

Центр займався пошиттям одягу для військових, зокрема, балаклав. Ми збирали вже вживані речі, робили розкрій і шили. Деякі співробітники шили додаткову амуніцію – тобто, допомагали чим могли. У нас була невелика група людей, яка перебувала в Центрі постійно і виконувала різну роботу – бігали по аптеках, купували їжу, побутові речі тощо.

Були люди, які знаходилися у Центрі, в укритті, майже постійно. Тут перебували сім’ї з дітьми, з якими ми налагодили контакт. І вже в березні ми почали з ними співпрацювати і проводити на місці різні заходи, щоб трохи відволікти дітей, розважити їх, та й самим прийти до тями.

Наприклад, вечорами запрацювала автотраса, де діти могли запускати машинки. І вони були такі щасливі, влаштовували автоперегони, ми робили для них якісь солодкі подарунки.

Згодом, деякі керівники гуртків запропонували тим, хто залишився в Києві, та чиї батьки були не проти, приходити на заняття. Ми почали готувати невеликі онлайн-заняття для дітей, записували майстер-класи, щоб діти, які постійно перебували у бомбосховищах (не лише в нашому), могли робити щось з підручних матеріалів, наприклад, свічки, ліхтарики, фігурки з фольги тощо.

Ці відео ми також надсилали в інші структури, зокрема, такого типу, як і наш Центр. Це ми робила навіть більше не для того, щоб діти чомусь вчились, а щоб це діяло як психологічна підтримка. Це було завданням номер один для нас.

Адаптація дітей-переселенців

У Центрі діти-переселенці з’явилися ще на початку літа – завдяки волонтерській організації, з якою ми співпрацювали. До волонтерів приходили сім’ї з дітьми, які приїхали з інших міст, і вони направляли цих дітей до нас, пропонували їм займатися у нашому Центрі. Зрештою цього літа у нас було як ніколи багато дітей.

Як проходила адаптація? Ми з дітьми багато спілкувалися, проводили заняття, заохочували до участі в різних заходах. Вони достатньо швидко вливались у наші сформовані колективи.

Друге – у нас влітку в Центрі працював психолог, до якого мали змогу звернутися і діти, і батьки. Ми це пропагували. Ми багато спілкувалися з батьками і пропонували їм свою допомогу.

Усі керівники гуртків були готові до того, що буде багато переселенців. Вони не акцентували на цьому увагу під час занять. У нас була така методика, що ми не акцентуємо увагу на тому, що вони переселенці, що їм треба щось особливе тощо. Ми просто їх приймали до своєї когорти, і діти поступово почали відходити. Хоча, насправді, спочатку було видно, що вони напружені, залякані, але поступово це все відходило, і вони почували себе достатньо комфортно.

Також ми проводили масові заходи не лише для дітей, а й для їхніх батьків. Було помітно, що люди, які приїхали з інших міст, на все реагували дуже неспокійно. Загалом, можна сказати, що адаптація у дорослих була більш складнішою, ніж у дітей.

Про те, що надихає у роботі

Загалом, робота дуже допомагає триматися. Те, що ми від самого початку повинні були робити для дітей та з ними, не давало нам розслабитись, впасти у відчай, депресію тощо.

Надихає найбільше у роботі спілкування з дітьми та батьками, коли ти бачиш дитячі очі, які на тебе дивляться. Вони чекають від тебе якоїсь підтримки, поради. І ця цікавість в очах дітей. І те, що потім вони йдуть від тебе з рідістю, в такому емоційно піднесеному стані. Коли бачиш дитячу віддачу. Це справді надихає.

Нагадаємо, сайт Pro Гроші запустив серію інтерв’ю з представниками різних професій. Наприклад, нещодавно ми підготували ексклюзивні інтерв'ю про особливості роботи залізничників та про те, як вона змінилася з початком повномасштабної війни.

Раніше маркетологиня поділилася викликами професії, її плюсами та мінусами, а також дала поради починаючим спеціалістам.

Також лікарка Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги розповіла, наскільки складно бути анестезіологинею та що дає сили працювати далі.

Pro Гроші в Telegram Pro Гроші в Google News