"На плечах солдата тримається все". Чесна розповідь про армію від захисника

Війна змінила світ усіх українців раз і назавжди, але для декого вона стала ще більш важливою. Ті, хто вчора були менеджерами, водіями, співаками чи програмістами, сьогодні стали захисниками батьківщини на фронті.

Такою є і історія нашого героя, яку ми вирішили розповісти з нагоди Дня захисників та захисниць України. Про свій шлях від досвідченого юриста, який не мав жодного бойового досвіду, до солдата 58-ї Окремої мотопіхотної бригади, нам розповів Олександр Зінов'єв із позивним Латінос.

Щоб краще зануритись у історію героя, оповідь далі йтиме від першої особи. Деякі прізвища та дані військових і інструкторів нам довелося приховати, щоб не наражати наших захисників на небезпеку.

До війни я був адвокатом в Адвокатському об’єднанні "Адвінтел", не надто відомому на широкий загал, проте добре відомому у професійних колах.

Я спеціалізувався на корпоративних спорах, антирейдерських заходах, судових процедурах банкрутства, захисті права власності, обігу цінних паперів, земельних спорах, деяких питаннях захисту інтелектуальної власності.

Мені складно назвати наше адвокатське об’єднання роботою, тому що разом зі мною були не просто колеги, а мої друзі. Весь час моєї служби, як до поранення, так і після, колеги і, передусім, керуючий партнер і мій друг − Костя Баландін, підтримували мою родину фінансово.

"Моє місце там"

Не було ані важких, ані тривалих зважувань "за" і проти". Я не ухвалював жодного рішення, просто знав, що маю бути на війні. Для мене не було альтернатив, я знав, що моє місце там.

Війна − це небезпечна подія, а наш ворог огидний та підступний, він не обмежує свою агресію міжнародними нормами права, елементарними нормами людської моралі, гуманізмом, не має гідності.

Звісно, що у війні з таким ворогом для людини абсолютно природньо відчувати страх і прагнути уникати небезпеки. Разом з тим, ми, на відміну від тварин, керуємось в житті не лише інстинктами, але й нормами суспільного життя, такими як обов'язок чоловіка боронити свою сім'ю та країну.

Інколи всередині мене спалахували суперечки між природним і моральним, але вони приходили компромісу. Чесно зізнаюсь, що ніколи не відмовлявся від можливості змінити умови несення військової служби, якщо такі зміни призводили до зменшення рівня небезпеки.

Війна. Початок

В перший день війни я вирушив у подорож на захід країни, куди вивіз дітей з двох сімей і дружину. Через кілька днів відпочинку після важкої дороги повернувся назад до Києва. Найгарячіші для столиці дні вже минули, основні загони ТРО сформовані, зброя роздана. Я зрозумів, що я дещо спізнився.

Серед нечисленних мешканців житлового комплексу, де я живу у Києві, з’явилась ініціатива створення окремого загону ТРО на базі ЖК.

Йшов час, але наше містечкове ТРО так і залишилось на словах. Тоді я вирішив діяти самостійно. Згадав свого земляка з Луганську – Дмитра, активного учасника українського патріотичного руху.

Він був учасником добробату "Братство". За його протекції я був запрошений на співбесіду, де мені, для початку, поки я не пройду вишкіл, запропонували посаду водія − возити воїнів і БК на передову.

Я погодився. В той же день мені зателефонував мій друг і колега Юра, з яким ми разом працювали в адвокатському об'єднанні − він служив в роті охорони Солом'янського РВК Києва.

Коли він почув про мої наміри вступити до лав добробата, то просто жахнувся, сказав, що здивований почути від колеги, професійних порад якого він завжди дослуховується, про таке необдумане рішення. Попросив мене нічого не робити протягом двох днів.

Незабаром мене запросили на співбесіду до Солом'янського РВК, а ще через тиждень взяли на службу до роти охорони. Я потрапив не до ТРО, а прямо до лав ЗСУ і був задоволений.

Армія. Перше знайомство

Тут я здобув перші військові навички, зустрів багато цікавих людей, знайшов справжніх друзів: Микола (позивний Москаль) − мій янгол-охоронець, щодня підтримував мене порадами, снарягою (спорядження − Ред.), а в один момент просто віддав мені свою упаковану аптечку.

Вітя Америка, знайомство з котрим почалося з конфлікту, а потім переросло в теплу дружбу, брати Іван та Микола, подружжя Кузнєцов, Немедик, інші прекрасні хлопці та дівчата.

Відрядження без повернення

З роти охорони мене, відправили у відрядження до 58-ї бригади. Як виявилось згодом, це відрядження не передбачало повернення з нього.

Ми перебували в сортувальному центрі з іншими солдатами з усієї країни, там і відбулося моє тестування.
Нас запросили до кабінету, де група кадрових офіцерів проводила опитування новоприбулих до лав 58-ї бригади.

Мої, ще не обкурені порохом військової служби, мізки пустилися в чарівні фантазії щодо мого світлого військового майбутнього. Куди мене призначили, гадав я. Здавалось, що як мінімум до відділу планування генерального штабу.

Через деякий час, коли вже і так було зрозуміло, що ні розвідка, ні, тим більше, відділ планування генштабу мені не світять, я отримав копію наказу про моє переведення з роти охорони до 58-ї бригади на посаду помічника гранатометника.

Слід вказати, що за час моєї служби я ні разу не вистрелив з гранатомету і ні разу не асистував гранатометнику, але саме у 58-й бригаді я пройшов справжнє бойове хрещення і знайшов дивовижних людей, які стали моїми друзями та побратимами.

В нашій війні все тримається на плечах простого українського солдата. Від того, як він відповідає виконанню своїх військових функцій, за навичками, освітою, цивільною спеціальністю, його схильностей, фізичних особливостей тощо, залежить не тільки його життя, а й життя його побратимів.

Навчання

На одному з полігонів дух радянської армії відчувався досить чітко. Знання інструктори черпали з радянських методичок, доволі часто давали суперечливі пояснення. Разом з тим, були і приємні виключення, наприклад інструктор, якого ми називали Анатолічем.

Прискіпливий, уважний, жвавий спец, який вимагав від нас викладатися на 100% і не соромився дати дорослому мужику "батьківського ляща", якщо помічав серйозні помилки.

Або Вадим Франасюк, дипломований інструктор по такмеду, принциповий до останньої краплі нашої крові, як ми тоді жартували. Він не відпускав нас на базу, доки не переконався, що всі курсанти − бойові медики засвоїли програму.

Вже було пізно і темно, нас заїдали тисячі комарів і мошок, ми були голодні, але він був непохитний, допоки всі бойові медики не вліпили у вену своєму напарнику ефективного катетеру, ніхто "додому" не пішов.

Коли я вже на фронті отримав під Бахмутом осколкове поранення, то їхав в машині і, накладаючи собі турнікет, гадав, як би він оцінив моє "мистецтво". Я думаю, що його принциповість при навчанні курсантів врятувала не одне життя.

Передова. Перші враження

Після полігонів ми приїхали до передмість Бахмуту і почали там окопуватись. Я майже весь час перебував на нашому ВОПі у лісосмузі в передмістях Бахмуту.

Місто вже в червні виглядало порожнім та спустошеним. Закриті магазини і установи, одиниці людей. Правда, кілька разів я бачив молоді пари з дитячими візками і дітьми.

В обід, або максимум о 15 чи 17 годині, остаточно закривались жалюгідні рештки ще працюючих магазинів та аптек.

В липні ситуація погіршилась. Ворог зміг просунутись на незначну відстань, але цього було достатньо для того, щоб розширити географію артилерійських обстрілів в межах невеликого міста.

Людей стало помітно менше. Колеги по службі казали, що незважаючи на це, у вцілілих будинках ще мешкали поодинокі люди, навіть сім'ї. Почастішали випадки зникнення електрики, тіло донедавна живого міста вкрилося новим шаром корости війни.

Блокпости на околицях міста в напрямок фронту вже не зовсім ретельно виконували свої функції контролю. Вони були під постійним артилерійським обстрілом, і не дуже розумним було виходити з укриття.

Підлітали до блок-посту, знаками показували напрямок і для чого ми туди їдемо, пару секунд чекали на схвальний кивок від стражів посту і далі летіли кулею, поки не прилетіло по нам.

Поранення

В передмісті Бахмуту ми виконували бойове розвідувальне завдання. Москалі в той день доволі щільно, як завжди, не шкодуючи снарядів, проводили артилерійські обстріли всього підряд.

Для більш якісного виконання завдання нам довелося зміститися на пару лісосмуг. Через певний час ми зрозуміли, що міни падають вже в безпосередній близькості від нас, і нам слід залишити наше місце спостереження.

Невдовзі ми зрозуміли, що нас помітили і цілять по нам. Під час відступу почули, що чергова партія мін летить прямо на нас.

Дружньо впали на землю. Вибухи. Відчув глухий болючий удар в задню поверхню стегна. Спочатку я думав, що це вибуховою хвилею кинуло камінь або залетів шматок асфальту. Обмацавши рану побачив свою руку, рясно залиту кров'ю.

Підхопив свою зброю і автомат товариша, добіг до машини, там, по дорозі до шпиталю, наклав собі турнікет. Напарник кулею доставив мене до шпиталю. Я був останнім в нашому ланцюжку, тому мені дісталося більше. Решта хлопців отримали контузії.

Війна може надихати?

На війні надихають перш за все людські стосунки. Починаєш цінувати любов, справжню дружбу. В армії, якщо твій підрозділ більш менш нормальний, люди не замислюючись починають дбати один про одного – давати корисні поради, ділитись снарягою, їжею.

На війні починаєш цінувати прості побутові радощі і сам факт того, що ти живий. У мирному житті ми багатьох важливих дрібниць не помічаємо.

Також війна розкриває чоловічу енергію, пробуджує дух воїна. Це дає неповторні відчуття, прилив енергії. На війні я нарешті в свої 47 років відчув, що я став чоловіком. Я зрозумів, що до війни я був хлопчиком, за деякі мої "дитячі" вчинки відчув сором.

Наша армія сильно прогресувала за останні роки, особливо за час війни. До цього моменту армію зневажали, служити в армії було не вигідно і не престижно. Часто в армію поступали на службу ті, хто не зміг реалізувати себе в цивільному житті.

Через це в українській армії на керівних посадах немало некомпетентних випадкових людей, обтяжених майже необмеженою владою, але мені пощастило − командир моєї роти кадровий військовий, який швидко вчиться воєнній справі.

Колишній командир залишив не багато спогадів у моїй пам’яті. Наразі нашу бригаду очолив новий командир, з яким я ще не знайомий, але мої побратими передають досить схвальні відгуки про нового керманича, оцінюють його як адекватну людину, яка слухає простих солдат.

Треба набагато більше приділяти уваги навчанню солдатів, а особливо, підготовці сержантів та офіцерів, якісному навчанню за програмами НАТО. Різниця між військовими, що пройшли вишкіл в країнах-партнерах, і тими, що пройшли двотижневу підготовку на наших полігонах, разюча.

Життя після війни

Я ще розмірковую над своєю подальшою роботою. Якщо вирішу таки залишитись в адвокатській професії, то обов'язково додам до свого амплуа послугу військового адвоката.

Простий український солдат перебуває у вразливому становищі перед командуванням, і питання не в тому, чи порушуються права військовослужбовця, а в тому, що він їх не знає.

Я був тут дуже корисним, можливо, навіть, більше ніж на фронті. Боюсь собі зізнатися, але здається, що Рембо з мене не вийшло.

Спільне між цими професіями мабуть в тому, що і військовий, і юрист є захисниками. Правда методи захисту у них різні. На жаль, на цьому спільні риси закінчуються, і це стосується не лише юриста, а будь-якої мирної професії.

Залишитись військовим назавжди

Були такі думки. Я хотів присвятити своє життя розвідці, але на заваді цим планам стало поранення та недостатній рівень підготовки.

За військовими стандартами я вже не молодий, тому залучати мене до якісної підготовки по стандартах НАТО ніхто не планує. В той же час, бути другосортним солдатом я не хочу, тому планую закінчити свою військову кар’єру із завершенням війни.

На війні буває важко, інколи дуже важко. Разом з тим, у солдата бувають дні відпочинку, ротації. На жаль, є така важка робота – чекати чоловіка з фронту, і на цій роботі вихідних не буває. Українські жінки тягнуть разом з нами тяготи війни, і моя Катруся – найяскравіший тому приклад. На війні я зрозумів, що без неї мене просто не існує.

Моя дружина з розумінням поставилась до мого вчинку. Я пояснив їй, що стояти осторонь я не можу, але й лізти до чорта в зуби не буду. Моя родина просить мене бути поруч з ними. Їх бажання не сумісне з проходженням військової служби, але воно для мене більш важливе, ніж якісь мої романтичні амбіції. Я дослухаюсь їх побажання та не буду продовжувати військову кар’єру.

Раніше сайт Pro Гроші писав про мобілізацію жінок. Також ми розповідали, хто має право на безкоштовну медичну допомогу.

Pro Гроші в Telegram Pro Гроші в Google News