Рятунок корів з Бородянки і щастя дітей з Маріуполя: відверта розповідь волонтерки про війну

Велику роль у війні грає волонтерський рух. Це показало збройне протистояння України з Росією, і зокрема, це стало ясно після початку воєнного стану в лютому 2022 року. Успіх українцям у цій війні приносять не тільки великі фонди та організації, а і тисячі штабів по всій країні, невеликих волонтерських об'єднань, на яких тримається багато задач.

З нуля створити благодійну організацію – це складний процес, за яким ховається багато роботи, людей, енергії та витрат. Але як це, стати волонтером і за кілька тижнів розгорнути велику мережу для допомоги?

Редакція Pro Гроші поговорила з головою штабу "Армія Волонтерів", яка разом з командою допомагає тисячам українських родин. Це Олександра Аскоченська, і вона розповіла про свій досвід створення волонтерського штабу, історії про людей, їхню мотивацію і щастя під час війни.

Далі розповідь ведеться від першої особи.

Як створити штаб за кілька днів

Я прийшла власне за кілька днів після початку повномасштабної війни записуватися в Територіальну оборону, про ніяке волонтерство тоді ще не думала. Але тоді вже закрився запис, тимчасово зупинили мобілізацію і не видавали зброю. Черга була величезна, всі хотіли чимось допомагати країні.

Врешті я зустріла старого друга, і з ним ми почали свою волонтерську діяльність. Спочатку все було хаотично. Коли в Києві закрилися магазини, ми продуктами допомагали мамам, яким не було чим годувати дітей, та людям, які виїхали з інших міст з-під обстрілів. Через якихось знайомих приїжджав одяг, звідкись з'явились вареники, ми годували ТрО, Нацгвардію і так далі. І вже за кілька тижнів у нас була команда з 20+ людей. У групах в соцмережах ми писали про те, що з'явились чи памперси, чи їжа, чи ковдри, чи одяг таких-то розмірів. І далі все самі розвозили по Києву на своїх автівках, пішки або до нас приходили люди.

Хтось звав знайомих, хтось приходив, щоб позбутися страху, оцієї невизначеності, і жаху, і вибухів. А тут ми були зайняті справою, і для декого це була можливість відволіктись. Розумію, що допомагаючи іншим, ти заспокоюєш себе. Для когось це була реалізація бажання допомагати із взагалі всіх своїх сил, бо складно було просто сидіти на дивані і думати, що воно все якось без тебе розрулиться.

Десь за місяць з'явилась Google-форма, Instagram та Facebook, куди люди почали надсилати запити. У першу чергу ми стали допомагати тим, хто жив біля окупованих сіл, у яких нічого не було. Поштою відправляли коробки з усім, що просили. Нам повідомляли, що, наприклад, після деокупації від росіян є 100 зруйнованих будинків, і 100 сімей зараз без нічого. Десь через знайомих, друзів знаходили якісь фури з ковдрами, буси, затарювали їх одягом, продуктами і туди везли.

Юридичне оформлення на другому плані

Я вирішила, що офіційно буду робити фонд, бо війна триває. Але я настільки була зайнята безпосередньо допомогою людям і створенням всієї цієї структури, участю в івентах і різних поїздках, що до цього руки доходять тільки зараз.

Мабуть, було б правильно одразу створювати якийсь реєстр, писати офіційні запити, що ось наш статут, дайте нам щось. Але замість цього я писала в соцмережах про нашу діяльність, люди бачили відео, фотографії всіх поїздок і проєктів, і за якийсь час мене знайомили з людьми, в яких такі фонди були. Нам привозили памперси, гігієну, одяг, якісь речі для воєнних ті, у кого був вихід на це, але не було інформації про тих, кому треба. А от до нас приходила інформація точково. І я розуміла, що кожні милиці, які беру, кожна пігулка жарознижуючого чи ковдра, воно піде саме людині, яка цього потребує.

В основному у нас вийшло через особисті зв'язки і публічну діяльність. Якось на репутації у нас все побудовано. Навіть без юридичної бази. Бо є ті, хто роблять багато паперів і по них все красиво, але по факту вони роблять мало.

Зараз в основному ми допомагаємо тим, хто вирвався з окупованих міст, сіл, переїхав до Києва чи області і починає життя з нуля. Раніше по всій Україні надсилали посилки людям, які були там, де не можливо нічого дістати, або в деокуповані села. І регулярно раз в тиждень їздимо по різних селах, де ще недавно була гуманітарна катастрофа, і до тих, в кого зруйновані будинки. Інколи сусіди, в яких все добре, але вони бачать, що хтось живе у літній кухні, по сіновалах тулиться, вони знаходять нас і кажуть, раптом ви можете допомогти. Ми приїжджаємо туди і допомагаємо усім, чим можемо.

Все тримається на людях

На жаль, з гуманітаркою зараз стало складніше. Є випадки розкрадання. Якщо ми, наприклад, знаходимо 20 ковдр, то для нас це скарб, і той, хто біля зруйнованого будинку у власному саду під яблунями поставив шатри, натягнув їх, для них це просто порятунок. А хтось фуру ковдр, які звідкись з-за кордону прислали, відправив у магазин і виставив на продаж…

У перші місяці ми багато витрачали особистих грошей, вони йшли на бензин, розвозки, доставки, закупки, та і щось донатимо на армію. Але і грошима допомагають небайдужі. Днями накупили шампунів, миючих, пральних порошків майже на весь місячний бюджет. А от приміщення, в якому зараз знаходимось, я знайшла по любові, не за гроші. Пощастило.

Юлія Пітенко, лідерка Slow Food in Ukraine, яка весною допомогла врятувати корів у селі Бородянського району, запросила мене на захід, і за столом там кожен про себе розповідав. Я розказала про діяльність штабу "Армії Волонтерів", додаючи: "Післязавтра нас попросили звільнити приміщення..." І просто навпроти мене сидів чоловік, він встав і каже: "У мене 120 метрів у Голосіївському районі, вони ваші". Це виявився Рам Данге, компанія якого Gala Foods з початку війни допомагає продукцією військовим та цивільним.

У всіх українців ціль одна, і багато чого нам дістається по любові, не за гроші. Бо якщо в гроші перевести все те, що ми робимо... Навіть один пакет з продуктами – це 600 гривень. Якщо веземо 150 пакетів, це вже на десятки тисяч. А ми їх беремо від дружнього фонду, який із західними інвестиціями продукти нам допоміг закупити.

Якось ми допомагали чоловікам, яких мали відправити на військові навчання. Я подала запит у купу фондів, дзвонила, писала. Уже за кілька днів перед тим, як їх перекинули в якусь точку, з двох фондів приходить відповідь, що дають близько 40 броніків, касок, аптечок, рацій... Пам'ятаю, їду від цих чоловіків і від щастя плачу. Я до того, що коли ти в процесі, і коли хтось не має чогось чи не може зробити, то це і є суть волонтерської діяльності – віддавати частину себе, свою енергію, частину свого серця. І у дуже різних ситуаціях.

От весною їздила з продуктами в деокуповані села Бородянського району. В одному староста сказала, що у них близько сорока корів не встають після бомбардувань від стресу і недоїдання. Вони там лежать, не дояться, і ніхто їм не допомагає. А в них немає ні грошей, ні транспорту, нічого. І я у Facebook написала пост, що їм треба висівка і макуха, хто може допомогти. І хтось тегнув Юлю Пітенко, яка на чолі Slow Food займається підтримкою національних продуктів та вітчизняних виробників. Вона надіслала гроші, ми купили 80 мішків макухи, і коровам їх повручали.

Бути волонтером складно, але є щастя дітей з Маріуполя і велика сила людей

Найскладніше все організувати так, щоб кожен робив те, що в нього найкраще виходить. Бо спочатку всі робили все. І на такому, мабуть, видихаєшся більше. Тільки через півтора місяця війни я дозволила собі вихідний, зрозумівши, що відпочивати треба. Здається, я себе загнала, і навіть цього не зрозуміла.

Коли все обростає зв'язками, тут розвантажуєш, тут шукаєш, тут чуєш, що хтось ночує в авто, десь там корови від голоду не встають... І ти не можеш зупинитись, бо здається, що якщо ти зупинишся, то без тебе всі помруть. Але потім зрозуміла, що в мене вже в самої трясуться руки, і треба видихнути.

Але загалом знайти, організувати, допомогти, це все так було природно для мене і всієї команди. Кожен робив те, що настільки ок і в кайф, що коли я дивлюсь на цифри, тисячі сімей, яким ми допомогли, проєкти, в яких ми взяли участь, то це так багато і масштабно. А зсередини це так природно.

Найважливіше, що люди можуть один одному дати, це підтримку, віру. Весною на одному складі не розпродали тюльпани. І посеред березня ми на Софійській площі виклали герб із півтора мільйона квітів. Вийшло так: зустрічаю сусідку, вона каже "Саш, давай весь Київ тюльпанами засиплемо". Кажу "давай". Буквально за 5 годин все організували. Чоловіки годинами возили квіти на площу. І всі охочі дарували їх по лікарнях, будинках, бомбосховищах, на блокпости несли, дівчатам на кухні, які їжу готували.

А на День Незалежності на Андріївському узвозі разом з нашими друзями, танцювальним колективом Dance therapy by Polina Atamanenko – Dance happiness club, влаштували свято для ВПО. Обдзвонили багатьох людей, які приходили до нас за допомогою, сказали їм, що будуть дитячі майстеркласи, дітки будуть малювати велику картину під керівництвом художника, буде аквагрим, пісні, танці. І тих, хто недавно виїхав з Маріуполя, заїкався від страху, ми залучили до цього свята і там дарували віру, радість. І люди з такими щасливими очима йшли після цього…

Ці моменти не про їжу, але про якусь радість, яку ніякий путлер нам ніколи не зіпсує. Бо якщо радість до життя пропаде, тоді ми програли. Інколи дуже втомлюєшся, але потім думаєш, що може це взагалі сенс усього, того, що ми в Україні залишились, заради таких от очей, які потім сяють і сміються.

Pro Гроші в Telegram Pro Гроші в Google News