Залізничники – це тисячі українців із залізною вдачею, яким доводиться працювати в надскладних умовах. Особливо під час війни. Хтось із них, ризикуючи життям, допомагає людям виїхати подалі від бойових дій. Дехто місяцями не буває вдома, бо внаслідок ракетних ударів з боку росіян зруйновано багато кілометрів залізничного полотна. Комусь доводиться залишати вдома дітей, дружин та йти на службу на об’єкти критичної інфраструктури, які щомиті можуть стати мішенню для ворога.
До Дня залізничника, який щороку відзначають 4 листопада, ми поговорили із трьома людьми цієї професії. У кожного з них – своя робота, своя історія та свій вклад в те, щоб поїзди продовжували рухатися, не зважаючи ні на що.
(Імена героїв змінені за їхнім проханням)
Майстер з ремонту колій
Андрію 30 років, все своє свідоме життя він працює на залізниці. До війни він з колегами виїжджав на планові ремонти залізничних колій. З початком повномасштабного вторгнення – всі плани зійшли нанівець.
Ми і раніше більшість часу проводили у відрядженнях. Хоч країну подивився. Але ці відрядження постійно чергувалися із приїздом додому та роботою на КМС (Колійна машинна станція, – ред.), що розташована у нас у місті. За останні п'ять місяців приїжджав додому разів сім, – говорить чоловік.
Він зізнається, що більшість його колег не поспішають їхати додому, адже на дорогу часто йде близько 8-10 годин, а вдома виходить переночувати лише ніч чи дві. Та він готовий їхати навіть на пів дня, бо вдома на нього чекають.
На початку жовтня Андрій одружився. З цієї нагоди йому дали 10 днів відпустки.
"Дружина жартувала, що це найкоротший медовий місяць, який вона могла уявити. А взагалі дуже злилася. Я не міг кинути роботу і приїхати, щоб допомогти їй готуватися. Та все одно вона каже, що краще чекатиму тебе з роботи, ніж з війни. Звідти хоч приїдеш", – ділиться Андрій.
Та війна не тільки на сході чи півдні. У травні Андрій зі своєю бригадою ледь не потрапив під ракетні удари на Житомирщині.
Нам, можна сказати, пощастило. Ми тільки переїхали. Хлопці якраз стояли недалеко від місця, куди вдарили ракетами. Але за кілька годин переїхали на нову ділянку.
Сама робота теж нелегка. Окрім того, що ремонт колій – це важка фізична праця, часто доводиться дуже рано вставати та працювати майже без перерв.
Влітку ми можемо виходити на зміну, як тільки починає сіріти (на світанку, – ред.). В 4-5 ранку, наприклад. По-іншому не можна, бо коли вдень спека, працювати неможливо, – пояснив Андрій.
Та змінювати роботу він не планує. Каже, що боїться не знайти місця з такою ж зарплатою. А в найближчих планах – власне житло.
Чергова по переїзду
Лідії 54 роки і останні сім вона працює черговою по переїзду на одній із станцій Чернігівщини. Графік "день – ніч – 48", стабільний і зрозумілий. Але війна теж внесла свої корективи.
24 лютого я вже зрозуміла, що ми опинимось в окупації. Нас відпустили додому на невизначений термін. Переїзди не працювали. Бо поїзди пускати з Києва було небезпечно, а в інший бік – напрямок на Росію.
Жінка розповідає, що в результаті опинилася в так званій "сірій зоні". Безпечно виїхати не вдалося. Але вона забрала до себе родичів з Чернігова й поселила в своєму невеликому будинку сімох людей, серед яких людина з інвалідністю і двоє дітей.
Укрзалізниця десь в середині березня запропонувала мені виїхати. А куди я поїду, як в мене повна хата біженців? – згадує Лідія.
Після того як росіяни втекли з-під Києва, залізниця запрацювала.
Спочатку найстрашніше було ночувати. Плюс світломаскування. Висидіти ніч в тій будці без світла, при тому що за ніч могло не бути жодного залізничного составу, було важко. Найбільше боялася, що вдарять ракетами по станції. Тоді ж били в інших областях, – зізнається жінка.
За пів року після того вона звикла і вже не боїться. Лідія – важлива ланка у ланцюгу, який забезпечує рух поїздів на вузловій станції. Щоб українці могли їздити на роботу, відвідувати своїх рідних та виїжджати в безпечніші місця.
Контролер-касир
Вікторії 36 років і вона провідниця на маршрутах електропоїздів. Вже майже 15 років вона їздить у електричках близько половини днів на місяць. Перерви були хіба що на декрет. У Вікторії двоє дітей, які чекають вдома, коли мама приїде з роботи.
Я не маю права кинути роботу, бо як я допоможу своїм дітям. Але вони майже не бачать мене. Зате, коли знають, що приїду, сидять біля вікон і чекають, який гостинчик я їм принесу, – щемливо розповідає жінка.
Їй доводиться їхати на добу, ночувати у кімнатах відпочинку на залізничних станціях, а вдень постійно бути на ногах та продавати квитки пасажирам.
До війни люди взагалі були нестерпними. Були випадки, коли чоловіки кидалися на мене з кулаками, за те, що я "змушую" купити квиток за 30 гривень від Ніжина до Києва. Дехто влаштовував сварки на весь вагон. Багато інцидентів було.
Та жінка розповідає, що зараз таких випадків набагато менше.
Не знаю, може люди змінилися. Або просто думають про щось інше. Більшості нема діла до тих сварок.
На питання, чи почувається Вікторія у безпеці, вона відповіла так:
Коли їде електричка, я не думаю, що щось в неї "прилетить". Але коли нас селять на ночліг у те місце, де недалеко ночують військові… От тоді страшно.
Всі ці люди – це лише маленькі гвинтики у величезному механізмі Укрзалізниці, яка не зупиняється, не дивлячись ні на що. Їдучи в поїзді, ми не часто задумуємося, хто зробив так, щоб сьогодні ви без проблем купили квиток і доїхали до місця призначення. Та у кожного із залізничників – своя історія. І найголовніше, що кожного – чекають вдома.
Нагадаємо, Pro Гроші запустив серію інтерв’ю з представниками різних професій. Наприклад, рієлтор розповів, чим приваблює людей професія, пов'язана з нерухомістю, та якими рисами характеру треба володіти, щоб стати неперевершеним в цій сфері.
Досвідчений адвокат розповів нам про рейдерство, погрози та спори великих компаній.
Також ми розпитали маркетолога про секрети професії та очікування під час війни.
Pro Гроші в Telegram
Pro Гроші в Google News