Місто, яке повстало з попелу: як Лондон став однією з найкрасивіших столиць світу

Уявляєте місто, втричі менше площею за Київ, та з населенням удвічі більшим? Суцільний лабіринт із червоної цегли — ні скверу, ні парку, лише житло і заводи. Люди живуть в маленьких кімнатах, а темними провулками бродить Джек-Різник. Жах! Але саме таким Лондон зустрів ХХ століття.

За розкішним фасадом столиці імперії ховалося промислово-портове місто із проблемою перенаселення, криміналом, злиднями та чадом камінних труб. Про Лондон ХХ століття, мабуть, можна цинічно сказати: "Не було б щастя та нещастя підсобило". Адже після двох світових війн та двох хвиль руйнувань Лондон став одним із найкомфортніших міст світу.

Як же так вийшло?

Коли у 1916 році під час Першої світової війни на Лондон впали перші бомби з дирижаблів, більшість мешканців дуже злякалися. Вони ніколи до цього навіть не бачили повітряного транспорту на власні очі (перші літаки з'явились всього за десять років до того). Масштаби руйнувань були не дуже значні, але люди захотіли жити трохи далі від центральних вулиць, адже, крім бомб, перенаселеним містом у 1918 році розповсюдилась епідемія "іспанки".

Великий бізнес швидко зреагував на настрій і, викупивши землі передмістя, почав спочатку прокладати нові гілки метрополітену, а навколо них будувати житлові квартали. Це було так зване доступне житло для робітничого класу із транспортною доступністю до центру в діапазоні 15-20 хв. Будиночки на три спальні, площею до 120 квадратних метрів, імітували класичні англійські селища як по містобудівній структурі, так і по естетичній (неотюдорівський стиль).

Така собі імітація заміського життя поруч з центром. Тобто відбудова відбувалась здебільшого приватним коштом. Держава своєю чергою ввела лише одне обмеження: для рівності умов власників гілок метрополітену (збудувавши гілку метро, нічого не заважає тягнути її далі й далі) та забезпечення екології повітря.

Навколо Лондону створили Metropolitan Green Belt – "зелений пояс", тобто смугу, в якій заборонялось будь-яке будівництво. Цей пояс і досі обмежує територію Лондона та значною мірою вплине на подальший розвиток.

На місці зруйнованих кварталів будували або промислові підприємства, або елітне житло. Тож, перед Другою світовою лондонці мали промислово-центричне місто із площею 1 500 квадратних метрів та населенням 6 мільйонів людей. Отже, попре усі зусилля, проблема перенаселеності та комфортності так і не була вирішена.

Коли у 1940 році на Лондон впали перші бомби люфтваффе, населення було загалом підготовлене як морально, так і фізично. За пару років до того була проведена державна програма по будівництву індивідуальних (на родину) бомбосховищ у палісадниках, відтестовано сигнали повітряної тривоги, завчасно сформовані бригади швидкого реагування.

Бомбардування не тільки не призвели до паніки, але й зміцнили дух лондонців: руйнування сприйняли як нові можливості. Вже на наступний день після нальоту зібрався парламент на чолі з В. Черчиллем, який відволікся від справ війни, для обговорення майбутньої відбудови.

Проте руйнування 1940-1941 років – вражали: зруйновано понад 50 000 будинків (у Києві зараз 10 500 будинків) без даху над головою залишилось 1,5 мільйона мешканців. Тунелі та станції метрополітену стали домівкою для багатьох містян. Через нестачу будівельних матеріалів, парламент ввів мораторій на відбудову до закінчення бойових дій та карткову систему на купівлю будівельних матеріалів для ремонту (карткова система була скасована аж у 1956 році).

Першим кроком плану відбудови став детальний аналіз поточного (довоєнного) стану із висвітленням основних проблем міста: перенаселення, транспортні колапси, соціальна напруга. Через суміщення в місті виробничо-портової функції та функції фінансово-адміністративного центру, розшарування суспільства було надто разючим — від відверто жебрацьких робітничих нетрів до сяючих розкішшю готелів та ресторанів.

Також підрахована статистика денного/нічного перебування в центрі (сіті). Виявилося, що мешкають в сіті лише 10 000 мешканців, а приїздять на роботу 500 000 — тобто збільшення в 50 разів (можливо саме цим пояснюються надприбутки транспортних компаній).

Після визначення проблем, до Лондону запросили відомих і не дуже місцевих та іноземних архітекторів. Лондонці дивувалися, коли деякі архітектори питали: "а можна приїхати з родиною…. і назавжди?" (більше нікому не були потрібні архітектори під час війни). До речі, саме так Лондон став однією зі столиць світової архітектури.

Почалась робота над проєктом реконструкції. Весь період війни архітектори розробляли, а містяни жваво обговорювали концепції та планувальні схеми. Поширення набули різноманітні архітектурні та урбаністичні видання — від безплатних буклетів до респектабельних видань у шкіряній обкладинці.

За період з 1940 по 1945 рік було розроблено близько 40 проєктів майбутнього генерального плану Лондона. Воно й не дивно, адже у кожної соціальної групи були свої інтереси:

• промисловці та портовики ратували за збереження міста в поточному форматі, адже що може бути вигіднішим, як розмістити виробництво з можливістю безпосереднього відправлення морем? Ще й з нескінченною (населення Лондона 6 млн) робочою силою;
• істеблішмент (банкіри, політики, чиновники) виступали за зміни – якнайшвидше позбутись нетрів та робітничого класу в місті;
• транспортники (власники метрополітену та громадського транспорту) – за збільшення міста та розширення транспортних артерій;
• політична опозиція (тоді лейбористи) – за найбільший розголос проєктів задля додаткових "балів" на наступних (післявоєнних) виборах. До речі, вони таки перемогли на виборах 1945 року.

З іншого боку обговорення майбутнього рідного міста мало для лондонців певний психологічно-терапевтичний ефект, адже мрії про майбутнє добряче відволікають від злиденності, реальності та допомагають зберігати спокій та продовжувати боротьбу.

В результаті чисельних обговорень в 1944 році, за основу були прийняті ідеї популярного на той час архітектора Патріка Леслі Аберкромбі. Він набув популярності ще у 1930-1940-х роках, коли розробив вдале міське планування таких міст як Плімут, Халл, Бат, Единбург і Борнмут.

Принципи Абекробмбі максимально близькі до принципів сучасних. Він виступав за принцип "місто для людей": максимум зелених зон, місць відпочинку, перевага громадського транспорту над приватним, зменшення доків на користь прогулянкових набережних, ревіталізація промислових підприємств та винесення виробництва за межі міста.

Якими б не здавалися британці консервативними, але лондонці не стали "триматись" за колишній образ Лондона, а сміливо погодили найреволюційніші задуми архітектора. Від довоєнного Лондона, по суті, залишили телефонні будки та двоповерхові автобуси. Все інше вирішили не зберігати (мається на увазі зруйноване, адже вціліле, звісно, ніхто не зносив, на відміну від радянського підходу до модернізації міст). План розвитку на 50 років (сьогодні це назвали б містобудівною стратегією) був представлений на загальний огляд, його побачили більш як 50 000 мешканців міста. Провели громадські слухання. Схвалили.

Першим кроком відбудови після закінчення війни стало виселення з міста всіх виробництв і з ними всього робітничого класу. Місто мало стати комфортним та респектабельним фінансово-адміністративним центром імперії, без жебраків та нетрів.

Нагальні питання нестачі житла вирішили коштом міст-супутників Харлоу, Бэзилдон, Кроулі (як Бориспіль та Вишгород для Києва). Будівництво за межами столиці відбувалось швидше та простіше (комунікації, виділення землі, адміністративні погодження). Промисловість розпорошили по всій Англії, площі порту (доків) значно скоротили.

А от із відбудовою самого Лондону вирішено було не поспішати, адже будівництво столиці Великої Британії не терпить поспіху.

План відбудови

Згідно з містобудівною стратегією, розроблювався генеральний план із купою обмежень: обмеження щільності, регламентація відсотка зелених зон. Обмеження висотності регламентувалось візуалізаціями з видових точок (мета не зіпсувати силует міста та враження від визначних архітектурних споруд таких як собор св. Павла).

План передбачав:

• Перенесення підприємств за межі міста.
• Поступове зменшення портів та доків.
• Організацію місць рекреації.
• Відкритість подвір'їв (до того часу зафасадна прибудинкова територія була приватною власністю мешканців будинку, після — загальнодоступною.
• Збільшення поверховості (оскільки Лондон має чітко обмежену територію ще й з буферною зоною "зеленого поясу", тобто "вшир" місто розвиватись не могло, збільшення поверховості було компромісним кроком між інтересами землевласників та вимогами комфортності).
• Створення мережі громадського транспорту з врахуванням поточних і майбутніх потреб міста.
• Створення локальних культурно — бізнесових центрів в структурі міста.

Після затвердження плану створили комерційні лоти, які поступово реалізовували девелоперські групи. Власне відбудові підлягали дороги та комунікації, відбудова внутрішньоквартальних земельних ділянок відбувалася коштом девелоперів. Гроші на відбудову порівну надали транспортники (власники метрополітену) та міський бюджет.

У 50-х роках почався процес відділення колоній, і столицю наповнили підприємливі вихідці з африканських, латиноамериканських, індо-азійських країн, які не схотіли залишатися на незалежній батьківщині, обравши лоск постімперської столиці. Саме вони стали як будівельниками, так і споживачами лондонської нерухомості. За основну стилістику був прийнятий модернізм (стиль, що найбільше відповідав мріям мігрантів про розкішне життя).

До сьогодні в деяких кварталах Лондона проводять дні місцевої культури, щось подібне до бразильських карнавалів та ін.

Будівництво велось дуже якісно, за проєктами видатних архітекторів (ще в 40-х в Лондон запросили провідних архітекторів того часу), адже покупець нерухомості в столиці — фінансовому центрі імперії — був вкрай вибагливим. Також обмеженість території (той самий "зелений пояс", ухвалений після Першої світової як межі міста) сприяла підвищенню вартості землі в місті. Мабуть, тому нові будівлі Лондона органічно поєднуються зі стародавніми будівлями.

Остаточно завершення відбудови, а точніше трансформації, відбулося у 1980-х, коли останній великий док на Isle of Dogs перетворили на бізнес-район на кшталт Манхеттену з хмарочосами тощо. Занепад порту відбувався досить органічно — через появу контейнерних перевозок порт Лондона просто не зміг конкурувати з великими портами, такими як "Європорт".

Саме так за сто років Лондон перетоврився з одного із найгірших міст світу в одне з найкращих. Переживши руйнування двох світових воєн, епідемії та руйнацію імперії, завдяки завзятості та цілеспрямованості лондонців, місто повстало із попелу і засяяло вогнями нових можливостей.